Тарас Крупач

Історія бійця

Львівський десантник Тарас: зламаний годинник, нерозірвана граната та луганський аеропорт

Як завжди, найцікавіше співрозмовник починає розповідати, коли інтерв’ю закінчено й ти вимикаєш диктофон. Так і з Тарасом з 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, захисником луганського аеропорту. Це може статися тільки на війні – о сьомій годині зненацька ламається і зупиняється твій надійний до цього годинник, а через декілька днів біля тебе вибухає міна, в тебе поранення, чудом залишаєшся живий — і теж о сьомій годині. Це все про Тараса. Слухайте його історію. Я тільки забувся спитати – чи відремонтував герой цього матеріалу годинник, адже самого Тараса «відремонтували» у лікарні після поранення, поставили на ноги, й він продовжує службу у ВДВ.

— Тарасе, звідки ти родом, хто твої батьки?

— Народився в місті Львові. Мама — бухгалтер, тато був механіком-водієм, працював на заводі ще при Союзі. Я вчився у львівській 75-й школі. Під час навчання активно займався футболом, виступав на полу-професійному рівні. Поступив в Дніпропетровський університет залізничного транспорту, який успішно закінчив у 2009 році, здобувши спеціальність економіста. В тому ж році пішов на строкову військову службу у 80-й окремий аеромобільно-десантний полк. Відслуживши строкову службу, повернувся до громадянського життя. Пробував себе найти в ньому, скитався по різних роботах… Але все-таки поклик душі мене повернув в частину. І поки оформив всі документи, у 2013 році 23 січня підписав контракт. Попав у розвідувальний взвод 1-го батальйону, тоді ще на посаду командира відділення. Згодом став заступником командира взводу. Служив, все було добре. Приймав участь у міжнародних навчаннях «Rapid Trident», «Осінній циклон»…

— Пригадай, будь ласка, початок 2014-го року, весну…

— …анексія Криму розвивалась… 9 березня, зраненька, ми — на львівському військовому аеродромі. Погрузилися на борт ІЛ-76 і полетіли. Приземлившись в Борисполі, були здивовані, чому ми саме там. Але, як вияснилося, на тому напрямку у нас були певні задачі. Висунулися у Чернігівську область, в смт Гончарівське, де знаходиться 1-а танкова бригада. Як потім вияснилося, на чернігівському напрямку була активізація російських військ. І, звісно, ми там перекривали цей напрямок. Потім об’явили, що починаються повномасштабні українські навчання, аналогів яких не було ніколи. Всі підрозділи збройних сил піднімаються по тривозі і залучаються на навчання, які називались «Весняна злива». Зробили такий хід тактичний під виглядом навчань. Ну й, почалося наше «турне» по прикордонних областях. Крайньою точкою, принаймні моєю, перед АТО було селище Комінтернове Харківської області… І, по-моєму, 5-го (квітня – авт.), це була неділя, почали захоплювати обласні державні адміністрації… А з 6-го на 7-е вночі ми виїхали на луганський аеропорт. Туди ми заїхали без будь-яких перешкод. Аеропорт працював в штатному режимі. Персонал, який знаходився в аеропорту, працював. Приймали літаки. Ми приїхали, нам пояснили ситуацію – ми повинні охороняти, бо вже були наміри захоплення певних об’єктів, які відносилися до луганського аеропорту. Це все виконувала спочатку 2-а рота. Перший місяць ми охороняли, не було ніяких проблем. Люди приїжджали на блок-пости, які стояли по периметру. Різними методами нас провокували… Пам’ятаю перший обстріл. Ну, порівняно з тим, що було потім, то навіть обстрілом важко назвати… В електрощитову вони влучили з гранатомету. Вони думали, що вимкнуть світло таким чином. Були постріли зі стрілецької зброї. Але спрацювали якісь запасні генератори. Пам’ятаю це було 8 травня, коли була перша вогнева провокація. Тоді до нас прибула 25-а повітряно-десантна бригада…

— З місцевих, хто саме приїжджав?

— Приїжджали до нас козаки різні, спілкувалися з нашим керівництвом. Просили, щоб здали їм аеропорт без бою, бо вони «сотрут нас с лица земли» (сміється – авт.). Їх ніхто не слухав. Ми далі продовжували виконувати задачу по обороні луганського летовища. До нас прибували борти з саперами, мінометниками. Прилетіли наші підрозділи, які виконували задачу у Слов’янську. Розвідувальна група прибула. Сказали, що до нас ще будуть прибувати борти… (замислюється, пригадує – авт.). Я тоді був на злітній смузі. Освітлення вже в аеропорту не було. БТР-и ми ставили друг навпроти друга, щоб фарами освітити злітну смугу. Перший борт приземлився благополучно десь опівночі. Була літня ніч. Тиша. Чуємо – здалека ІЛ летить. Було видно, як він викидує ловушки. І через п’ять секунд на обрії такий вибух був, що я не бачив таких! Це збили хлопців з 25-ї бригади. Ми почали по рації доповідати, що збили ІЛ. Спочатку ніхто не вірив. Але потім пішли підтвердження з інших постів. Для мене це був шок. Як так?! В один момент не стало майже 50 людей. Як почало світати, ми й хлопці з 25-ї бригади поїхали збирати залишки тих, хто загинув на тому борту. Це було щось жахливе… Дійсно відчуваєш, що смерть поруч ходить, що в любий момент можеш загинути. Тоді вже почали аеропорт поступово «поливати». Вони (незаконні збройні формування та ЗС РФ – авт.) почали з АГС-ів, мінометів, ПТУР-ів. Потім «Гради», а далі все в комплексі…

— Яка, взагалі, була ситуація тоді навколо аеропорту?

— Я рахую, що аеропорт був одним суцільним котлом. Ми були заблоковані, кудись просуватись далі не мали можливості. Харчі, боєприпаси, питну воду, паливо нам скидали з 6-кілометрової висоти на парашутних системах. За рахунок цього і жили. Воду брали з котельної системи. Все, що було схоже на воду, збирали. Дощову воду збирали. Потім, коли почали жорсткіше «поливати», то треба було чимось відповідати. Такої техніки, як танки, в нас не було. Були БТР-80, БМД, міномети і ЗУ-шки. Вони (незаконні збройні формування та ЗС РФ – авт.) пробували підходити піхотою, але «получали». Пробували взяти нас здалеку – танками, мінометами. Боєкомплект (наш – авт.) швидко розходувався, і постало питання – хлопці, або ми вам даємо їжу, воду і менше боєкомплекта, або більше боєкомплекта і менше їжі і води (мається на увазі пропорція в складі вантажу, що доставлялвся в аеропорт парашутами – авт.)… Коли нас «утюжили», ми укривалися, а потім вилазили, бо чекали, що може початися штурм. Але вони не наважувалися на штурм. І тоді була операція з деблокади аеропорту на чолі з нашим командиром бригади. По-моєму, 13 липня це було… Вони до нас прорвалися, ну, і тоді, як кажуть, «капкан» закрився. Вони до нас заїхали, техніки стало більше, але і горіти було чому. Так, ми огризалися, були танки, більше боєкомплект. Потім була операція з деблокування Георгіївки, це був населений пункт найближчий до аеропорту. Приймали участь у тому наші підрозділи та батальйон «Айдар». Георгіївку деблокували, і була можливість вже вивезти 200-х та 300-х.

— Який день тобі найбільше запам’ятався з того періоду?

— Пам’ятаю ранок 26 серпня (у Хрящуватому – авт.). Була на протязі двох годин арт-підготовка. Плотно так «клали» (мова про артилерію ЗС РФ та НЗФ – авт.). Я кажу хлопцям: давайте вилазити, тому що можуть поперти на нас. Вилізли. Сижу, тримаю радіостанцію, і тут в ефірі з’являється голос з кавказьким акцентом, представляється, що він командир якогось підрозділу їхнього, що вони взяли в полон нашого військовослужбовця. Відповідно, забрали радіостанцію (нашого бійця – авт.)… І він цей командир починає щось мені говорити, як кажуть, психологічно мене обробляти: «Ваш человек у нас в плену. Будь мужчиной, прими правильное решение. Тут работает русская армия. Сдавайся в плен. Подумайте о людях, подумайте о семье, потому что вы все здесь умрете, если будете сопротивляться. Мы вас сотрем с лица земли». Прикладає радіостанцію до нашого військовослужбовця. Вони починають робити постріли, він (наш боєць – авт.) кричить. Ми не можемо зрозуміти, що з ним відбувається. І починає працювати піхота противника… Тоді до мене прибули у розпорядження ще два військовослужбовця. І один з них, стрілець, каже: «Тарас, там хтось біжить зі зброєю!». Я йому: «Так стріляй!». Але людина тільки декілька днів на передовій — автомат на запобіжнику. Я кажу: «Та не можна так!». І – з під ствольного гранатомета (зробив постріл по противнику – авт.). Піхота їхня почала працювати, техніка. Почався бій. Вони прорвали оборону в одному напрямку, зайшли в середину села, де знаходився об’єднаний контрольний пункт. В радіоефірі хаос повний… Ми бій вже прийняли, почали працювати по своїх секторах, по своїх напрямках. Відчуття було, що нас візьмуть в кільце, знищать, а кого не доб’ють, візьмуть в полон і там вже, як складеться. Тоді біля мене і товариша граната не вибухнула… «Ф1». В трьох метрах… Ти вибігти за будівлю не можеш, тому що попадаєш під їхній вогонь. Заховатися нема куди, просто впав на землю. Там було без шансів. Просто би рознесло. Проходить три секунди, чотири секунди, п’ять секунд. Вибуху не відбулося. І все, продовжуєш далі працювати у своєму секторі, ти вже на ту гранату не звертаєш уваги.

— То були місцеві чи росіяни?

— …коли бій закінчився, вони відступили, і тоді, пам’ятаю, їздив трактор з причепом, вони своїх «двохсотих» забирали. Пам’ятаю, були групи – чисто російська форма, камуфляжна, в тільняшках, люди «налегке», в розгрузочках, ні в кого не було ні касок, ні бронежилетів, видно, працювали або розвідувальні підрозділи… (не закінчує думку – авт.). І от тоді ми зрозуміли, що реально працюємо не проти якихось там шахтарів, наркоманів, алкоголіків. А це вже працюють дійсно професіонали, працюють грамотно, грамотно рухаються, грамотно міняють позицію, не було якихось поспішних дій. Працювали люди професійно. Ми тоді теж понесли втрати. І в техніці, і в людях. І ще в полон попав товариш. І ти розумієш, що якась серйозна сила проти тебе працює… Тоді пробували до нас прориватися резервні групи, але у них не вийшло. Оце 26 серпня так запам’яталося. 27 серпня старших груп зібрали. В ефір ми нічого вже не випускали, по радіостанціям мінімум розмов, навіть при тому, що ми перейшли на інші частоти. У них були засоби, щоб пеленгувати і прослуховувати нас. Поступила команда, що будемо лишати це селище, відступати, бо в нас не було вже нічого, ні техніки… Тільки стрілецька зброя… І десь за п’ятнадцять до сьомої вечора чую – тут вибух, тут… І знов бачу — близько 150 метрів – піхота. Почали працювати групи (противника – авт). Кажу: «Хлопці, спокійно працюємо. Бачу – стріляємо. Не бачу – не стріляємо. Працюємо грамотно, не шмаляємо, куди попало». Ми знаходилися на території дитячого садку. Спостерігачів наших з даху забрали, бо знали, що відступаємо. І почала ЗУ-шка працювати по садочку. Він ходив отак ходуном. На землю ми попадали, як змогли, укрилися. І потім почав працювати міномет…

— Тоді тебе поранило?

— …я підійшов до десантного люку, думаю – треба одягти окуляри захисні. Як раз у цей момент… час, як трохи зупинився… за метрів десять від мене, я чітко побачив вибух… Мене товариш мій пробує привести до тями. В голові все пищить. На обличчі пилюка, каміння, барахло якесь. Дивлюся – окуляри на землі лежать. Я одразу, не думаючи, ті окуляри — в кишеню бокову на штанах запхав. Пробую встати і падаю. Відчуваю, що щось не так. Заповзаю за БТР. Дивлюся — і піхота по нам працює, і міномет. Піхота працює на відстані 150 метрів… Я наколінник піднімаю, дивлюся – в мене поранення. Пальці в черевиках рухаються. О, думаю, нормально. Взяв перев’язочний пакет, розірвав штани, коліно обмотав. Ми почали відступати. Я так метрів 400 ще шоргав на одній нозі. Потім кинули мене на броню… Так ми лишили Хрящувате. Якби ми лишилися, то лишилися б там навіки…. Мені надали медичну допомогу вже у луганському аеропорту. На наступний день температура піднялася, тоді лікарі побачили, що це серйозно. Почали з коліна викачувати гній… Товариші допомагали в туалет виходити. Нога була, як труба, роздута… Шина була з гіпсу. Я у бункері весь час там лежав на такому диванчику. І щось попросив я товаришів, щоб допомогли мені вийти, природну нужду справити. Буквально відійшли пару метрів, і щось — як влупить! Вхід до бункеру завалило. Я кажу: «Та нє, хлопці, я вже не хочу, не треба мене виводити, я вже якось…» (сміється – авт.). Обертаюся, дивлюся – той диван, де я лежав… А це був бункер — по ньому «Гради» били, ми навіть не відчували. А тут як влупило — попадали брили по кілограмів 10-15 на той диван, де я лежав…

— Тарасе, як відбувалося спілкування з родиною, коли ти в АТО був?

— Батьки не знали, де я. Казав: там, де я знаходжуся, у мене все добре. Казав, знаходжуся у прифронтовій зоні. Важко було брехати, тому що ти не знав, яким буде вечір, яким буде наступний день. Кожного разу спілкувався, як востаннє. А з середини липня мобільного зв’язку, як такого, вже не було. Чи глушили нас, чи що… Смс-ку можна було відправити, ну, раз на тиждень.

— Розкажи трішки, як ви записали знамените відео «Звернення десантників з Луганського аеропорту».

— Тоді ще був інтернет… (у бійців – авт.). Повідомляли (в інтернет-ЗМІ – авт.), що ми в повному оточенні, абсолютно не маємо, що їсти, не маємо, що пити, не маємо, де помитися. Повідомляли, що ми там влаштували «сафарі» на зайців, лисиць, з калюж воду п’ємо… Ну, такий був «вброс». Ми вирішили спростувати інформацію, зняти таке відео, заспокоїти. Сказати, що ми не відчуваємо потреби у харчах, що все добре.

— Що далі плануєш?

— Планую – так як я людина з вищою освітою – стати офіцером. А далі буде видно… Мене все в армії влаштовує. Ніяк на мене поранення не вплинуло. Бачу себе і далі у ВДВ.

 

Електронні платежі

Надійний агрегатор платежів від Яндекс.
Виберіть зручний вам спосіб оплати.

Здійснити внесок

Банківські реквізити

Одержувач БО БФ «Добрий брат»

Банк ПАТ КБ «Приватбанк»

р/р26004053138512

ЄДРПОУ39562351

МФО321842

x

висилайте ваші листи за адресою
dobrybratfond@gmail.com


  • cheap authentic sports jerseys
  • cheap jerseys from china
  • wholesale mlb jerseys
  • wholesale nfl jerseys
  • wholesale jerseys
  • cheap mlb jerseys
  • 
  • cheap authentic sports jerseys
  • cheap jerseys from china
  • wholesale mlb jerseys
  • wholesale nfl jerseys
  • wholesale jerseys
  • cheap mlb jerseys
  • cheap authentic sports jerseys
  • cheap jerseys from china
  • wholesale mlb jerseys
  • wholesale nfl jerseys
  • wholesale jerseys
  • cheap mlb jerseys